Тетяна Яловчак: як підкорити Еверест і… своє життя

Коли ви зустрінете цю стильну, красиву жінку, яка поспішає на чергову ділову зустріч, у місті – на високих підборах, в сукні… точно не будете думати, що перед вами людина, яка підкорила Еверест, перепливла Босфор, перша українка – рекордсменка, що піднялася на 7 найвищих вершин семи континентів… І це лише частина списку її досягнень!

Тетяна Яловчак – дивовижна жінка, яка точно знає, що те, як складається життя, залежить виключно від самої людини, якими б не були обставини. 2014 року вона полетіла з Донецька на відпочинок, а от повернутися вже не змогла. В одну мить Тетяна залишилася без своєї компанії, дому і розуміння того, що ж робити далі. Складна ситуація, з якої Яловчак вийшла дуже незвично – вона продала свою квартиру, щоб оплатити похід на Еверест, і підкорила цю вершину 8 848 метрів заввишки.

Ми розпитали Тетяну про драйв, подорожі, самодисципліну і плани, і тепер ділимося з вами цим інтерв’ю, що дуже мотивує. Попереджаємо – після його прочитання вам точно захочеться почати робити щось нове, а якщо ви ще й прочитаєте книгу Тетяни – то точно попереду на вас чекає підкорення ваших власних еверестів.

Тетяна Яловчак Підписатися Facebook     Instagram

У дитинстві мені подобався фільм «Кавказька полонянка»: було дуже цікаво зрозуміти, що це за відчуття – спати у спальному мішку. З цього все і почалося. Але спочатку мій максимум був спати в наметі, коли ми виїжджали на море в невеликий похід. Перший справжній похід зі мною трапився у 29 років: мої друзі своєрідно відзначали весілля і сказали, що збирають компанію у подорож. Я погодилася, але… не запитала куди. Уявіть мої враження, коли це виявився похід на 21 день по Перу з підйомом на Мачу-Пікчу! Це був перший мій похід, але любов виникла відразу, тому вже через рік я піднялася на Кіліманджаро, а потім понеслося – Ельбрус, Тибет, Казбек…

Любов до подорожей у мене в крові. Навіть моє прізвище про це говорить! Якщо прочитати «Яловчак» навпаки – то вийде «кач» – як кочівники, ті, хто не може сидіти на одному місці, і воля – любов до свободи. І, думаю, саме ці два слова мене дуже добре описують.
Я з маленького містечка Селидове (Донецька область). І грошей у нас особливо не було – ми жили скромно. Але мені завжди хотілося подорожувати, і я знала, що саме так і буде. Так і склалося – я побувала в багатьох країнах, у мене була в Донецьку своя туристична компанія.

У мене не було легкого дитинства. Я знаю, як заробляти гроші з малих років – збираючи пелюстки троянд з кущів, коли у тебе по плечі все шипами обдерте. Але я терпіла, адже за це давали гроші. Ми готували на базар петрушку, кріп, моркву – це все потрібно було зібрати, зв’язати, обрізати, підготувати, а потім – продати. Ми продавали варену кукурудзу на березі в Алушті… Думаю, вже тоді у мене з’явилося терпіння, я стала витривалою.

Зі старшим братом я навчилася не скиглити – він мені казав: «Або біжиш зі мною або сиди вдома». І я маленька – біжу. Адже він може сказати, що наступного разу не візьме мене.

У 17 років я потрапила в Донецьк з Селидового. І це для мене теж історія про витривалість і рух до мети. Брат дав мені 150 доларів – і це всі гроші, які у мене були на момент переїзду. Але ми з подругою примудрилися орендувати квартиру на три місяці – тобто 90 доларів ми інвестували в житло, а інше було на їжу. Іноді траплялись такі моменти, що взагалі не було грошей – я пішки ходила на роботу, бо 5 копійок на тролейбус просто не було. Коли я приїхала додому, і мама побачила, що я схудла – я їй сказала: «Мамо, літо скоро – я ось стрункішаю». Мені було соромно сказати, що у мене просто немає грошей на їжу, тому що батьки нічим допомогти не могли.

Це все загартувало мене і виробило терпіння. Тому, коли в горах потрібно стиснути зуби і йти – я це роблю.

Але, звичайно, це створює контраст – наприклад, коли я виходжу виступати в сукні, на підборах – це розрив шаблону. Та ще й коли мене представляють: ось на цю сцену вийде людина, яка підкорила Еверест, 7 найвищих вершин, перепливла Босфор… Усі думають, що зараз вийде мужик зі снігом у бороді… а виходжу я.

Я люблю смачне, красиве життя. І створюю його для себе навіть там, де, здавалося б, це зробити складно. Ось коли я піднімалася на Еверест, незважаючи на те, що всього у мене з собою був рюкзак на 57 кг – там можна було знайти книги, наприклад.

Звісно, багато залежить від керівника, команди і комфорту, який вдалося створити – тільки уявіть, експедиція на Еверест тривала 50 днів, і з них 40 ти живеш на горі. Нас було 17 осіб плюс шерпи (місцеві провідники).

Якщо говорити про людей, то це щось неймовірне! Спілкуючись з кожною людиною, ти ніби читаєш одну з найцікавіших книг.

Щодо керівників нашої експедиції, то Саша Абрамов, Люда Коробешко та Сергій Ларін – це приголомшливий кістяк, на якому все трималося. Вони змогли підтримувати кожного, стежити за настроєм команди і комунікаціями – щоб ніхто не сварився, не сперечався. Вони ж створювали нам комфортні умови. У нас навіть був більярд, щоб люди могли відволіктися. Щоб не думали 24 години на добу, що їм потрібно йти на вершину, що це складно або там холодно. У нас був свій Інтернет у наметах, була велика кухня, де кожен сам підходив, як у готелі, та вибирав страви. Шведський стіл – вибирай, що хочеш – яловичину, курку, картоплю або кашу… Не дивно, що Абрамов зараз – номер один в організації такого роду походів.

Я точно можу сказати: думати, що, коли ти заплатив такі гроші (сходження на Еверест коштує близько 80 тисяч доларів США), то тебе в будь-якому випадку занесуть на ту вершину – велика помилка! Адже потрібно розуміти, що ти йтимеш багато годин без зупинки, сну, зневоднений, з кисневою маскою, без їжі… Це неймовірно важко і розраховувати ти можеш виключно на себе.

Найскладніше – дійти до висоти 8 300 м. Останні дні я називаю «пекельним тижнем». Щоб ви розуміли, як це відбувається, розповім: спочатку потрібно вийти з табору – це 5 200 м, потім піднятися на 6 400 м, потім – 7 000 м, потім – 7 800 м, потім – 8 300 м. І ось коли з 7 000 м ти піднімаєшся на 7 800 м, то там уже немає сну, це при тому, що ти в кисневій масці, ти не хочеш їсти, твій організм уже повільно вмирає (хоча він і так усі ці дні помирав, оскільки висота 5 200 – це не для людини, це не наша звична висота для життя). Ти стаєш все слабкішим і слабкішим. Ось, наприклад, щоб піднятися на висоту 7 800 м, а потім на 8 300 м, ми не спали 72 години.

Це дуже важко, і потрібно точно оцінити свої сили. Наведу приклад дівчини, яку я дуже поважаю за її рішення: коли ми були вже за 200 метрів до вершини вона прийняла вольове рішення спускатися вниз. Здавалося б – 200 метрів всього! Але ви не уявляєте, що значить пройти ці 200 м, а потім ще й спуститися вниз.

Просити про допомогу на такій висоті – це аморально. Потрібно розраховувати тільки на себе, а не на те, що ти оплатив або що тобі шерпи допоможуть. Тож зайти ти повинен сам і спуститися сам. Після висоти 8 300 м починається вузька стежка, і тобі по ній потрібно йти самостійно. Там неможливо, щоб тебе до себе прив’язав шерп – тому що, якщо раптом ти впадеш, то потягнеш його за собою. А йти доводиться особливо зосереджено – мусиш пам’ятати, що тобі потрібно все побачити, когось обійти, що є страхувальна система. Тобто треба все перевірити, а мозок на цей момент зовсім втомлюється, хоча саме тоді концентрація повинна бути фантастичною!

Піднятися на Еверест – не було мрією всього мого життя. Я щиро кажу, що мені після Донецька, коли я залишилася тут без нічого, потрібно було просто кимось стати.

Я думаю, що сили даються, якщо ти можеш. Я могла – тому так вийшло.

2014 року я пробувала все, щоб не з’їхати з глузду. Але тут ще є момент пристрасті і драйву – пробувати щось нове. Я пішла на курси сомельє, бо давно про них мріяла, я хотіла розбиратися у вині для початку хоча б базово. Чим вина відрізняються, з чим їх подають… А мене це так захопило, що я спочатку місяць вчилася, потім півроку… Аж до терруарів, регіонів, корків, пляшок… А потім я пішла вивчати кулінарію, щоб підтягнути свої знання і рівень.

Мені подобається жити по-різному. І зараз, коли стоїть питання, наприклад, чи підеш ти в гори – не знаю. Мені подобаються гори, але я хочу зараз ходити навколо Монблану – там, де краса, естетика, немає екстремальних умов. Це те, що мені цікаво саме зараз.

Навіть коли я книгу писала, то зробила це за місяць. Мені сказали, що ніхто не писав книгу за місяць, і для мене це стало тригером, викликом. Я відмовилася від поїздки в Норвегію, сходження на Казбек – я це все прибрала, бо розуміла – у мене є місяць. І я сіла і щодня писала. Яке натхнення? Про що ви? Це дисципліна. Це робота. І я таки змогла! Коли я віддала їм рукопис – вони сказали, що такого не буває. Я їм відповіла: «Вітаю, тепер буває».

Я дуже люблю Африку. Особливо Занзібар – я була там вже 4 рази і хочу ще. Я була на Карибах. Домінікана, Куба, Ямайка – це все моє рідне. Весь мій темперамент – там, де є пісок, танці. Я це обожнюю.

Мені подобаються Прованс та Італія, тому що я люблю смачно поїсти, і там є що подивитися. І я, безумовно, люблю Туреччину. Коли ще у мене була своя турфірма, я їздила, роздивлялася готелі і розумію, що для дітей в Туреччині – рай, бо такого комфорту і розваг в інших країнах немає.

Сказати куди б я не хотіла? Напевно, зараз, коли я вже побувала на Деналі, це Аляска. Це було дуже складне сходження: ми замість тижня жили на горі 18 днів. Хоч Аляска різна, наразі для мене вона асоціюється з тим складним сходженням. Еверест не був найскладнішим, він був найбільшим і важким, але найскладніше – це Аляска, тому що ми все робили самостійно. Самі несли – не шерпи, самі готували… І ми настраждалися. Хочеш води – натопи собі зі снігу, хочеш їсти – приготуй, намет треба поставити, а вітер надзвичайно сильний.

 

Почитати Купити книгу «Підкори свій Еверест. Як поразку перетворити на перемогу»

Подивитися Фільм «Ген висоти». Цей фільм знімали під час сходження на Еверест. Там, хто хотів (зокрема й Тетяна), носив на собі невелику камеру. І це при тому, що під час сходження рахують кожен грам ваги на собі.