Тетяна Тіпакова: «Щойно деокупують Бердянськ, я того ж дня знову відкрию там свою агенцію Join UP!»

Для нас важливо не просто залучати якомога більше людей до подорожей, а й максимально підтримувати та об’єднувати туристичну галузь України, яка в цей час потребує не тільки уваги, але й рішучих дій, осмисленого підходу та чекапу компаній, що працюють на ринку. Тому ми, український туроператор, розпочали кілька знакових для нас проєктів, щоб допомогти туристичній спільноті.

Це і «Долучайтесь до українського», де агенти можуть приєднатись до нашої великої родини та відкрити агенцію під брендом Join UP! на пільгових умовах. А також – цикл історій наших агентів, які продовжують працювати попри все. І сьогодні читайте про неймовірно сильну жінку, яка пережила окупацію та арешти, а зараз – відкрила свою волонтерську організацію та впевнена, що зовсім скоро зможе повернутись до рідного Бердянська.

Тетяна Тіпакова директор агенції Join UP! to travel у Бердянську, засновниця громадської організації «Рідна стежка» Facebook

Зараз я розумію, що до 24 лютого 2022 року жила в раю: свій дім, улюблена робота, гарний колектив. Мій бізнес був успішним – я відкрила агенцію під брендом Join UP!, коли туроператору було два роки, тобто ми працюємо разом уже 9 років і для мене команда цієї компанії стала другою сім’єю. На початок співпраці мене привабила і креативна назва, і підходи в роботі, і те, що це саме український туроператор.

Бердянськ – невеличке курортне містечко, де на той час мешкало 120 тисяч українців. Тому багато хто казав мені, що відкривати тут туристичну агенцію – така собі ідея, але я бачила потенціал, розуміла сезонність та особливості регіону і не помилилась.

Ми були серед лідерів продажів не тільки в місті – у рейтингу по всій області агенція посідала десь п’яте місце. Роботи у нас вистачало, я постійно розвивалася у професії, і ми вже почали задумуватися про розширення. Планів було багато!

24 лютого я саме повернулась з туру на гірськолижні курорти Болгарії і тільки о другій ночі потрапила додому. А о 4 ранку мене розбудив дзвінок з Києва з повідомленням, що почалась повномасштабна війна. Перші вибухи в Бердянську пролунали о 5 ранку.

Ми були розгублені, але 24-го і 25-го наша агенція ще працювала, адже я не могла залишити без допомоги своїх туристів – і тих, які тільки планували відпустку, і тих, які застрягли за кордоном.

26-го лютого російські війська вже зайшли у Мелітополь, що за 100 км від нас, і підійшли до Бердянська. Тоді я почала ховати базу даних туристів, яка у нас існувала і онлайн, і офлайн, адже це списки з персональними даними, і мені було важливо, щоб вони не потрапили в чужі руки.

27-го у місто зайшли ворожі війська. Я зрозуміла, що нам потрібно діяти і негайно, бо хто, як не ми? Моя свідома проукраїнська позиція сформувалась не на початку повномасштабного вторгнення – я все життя відчувала себе українкою не за паспортом, а в серці та душі, і родина в мене вся така. Тож 28-го лютого невеликою групою ми вийшли до міської ради – співали гімн України, стояли з прапорами. Нам було дуже важливо показати, що Бердянськ – це Україна.

Станом на 6 березня у нас вже зникав зв’язок, вимикали наше телебачення, з’являлись російські канали – людям важко було отримувати правдиву інформацію. Тож я запланувала Марш Свободи, на який тоді прийшло досить багато людей. Ми були перші на Півдні України, хто це зробив, потім такі марші проводилися в Мелітополі, Херсоні, по селах… Ми почали збиратися кожного дня, розповідали людям справжні новини – що відбувається на фронті, про Україну, про побутові моменти, адже нам тоді вже вимкнули газ, важко було знайти певні необхідні продукти.

Але це тривало недовго – десь до 15-го березня, коли учасників зборів почали заарештовувати. Мене заарештували 20 березня – забрали прямо з дому і відвезли до 77 колонії. Не дуже хочу розказувати про те, що російські військові роблять з людьми, я такого нікому не побажаю. Були і тортури струмом, і протигазом, нам не дозволяли сидіти, а тільки стояти, роздягали догола, били. Окрім часу в камері, нас постійно тримали в наручниках і з мішками на голові.

Там я перебувала три дні, доки не зрозуміла, що або вони мене тут вб’ють раніше чи пізніше, або треба бути хитрішою. Мене добре знають у Бердянську – я медійна персона з великою аудиторією, тож вони мені запропонували зняти відео, де я кажу, що була не права у своїй позиції. Дали текст, який я не хотіла спочатку читати цілком, як він є, але з кожним дублем, коли я відхилялася від їхнього тексту, вони били мене по вухах книжками. Я витримала, змогла, і вони сказали, що випускають мене.

Увечері мене з мішком на голові посадили в машину і кудись повезли. Спочатку я розуміла, куди мене везуть, але потім вони почали кружляти, щоб я втратила орієнтири. Висадили мене біля закинутого заводу, поставили обличчям до стіни і сказали: «Не знімай мішка і рахуй до ста». Уявіть мій жах тієї миті – я не знала, чим це закінчиться, і чи не розстріляють вони мене прямо тут. Я почала рахувати, і продовжувала навіть тоді, коли почула, що машина від’їхала, адже не була впевнена, що ніхто з них не залишився. Коли нарешті зняла мішок з голови, то побачила, що нікого немає, і пішла крізь ніч додому – десь 20 км.
23 березня був останній день, коли мешканці міста збиралися на Марш Свободи – бо відтоді почали не тільки арештовувати, але й бити, ламати руки, ноги, ребра людям, що приходили на ці заходи.

Коли я дісталася додому, то побачила, що до Бердянська з Польщі повернулася моя донька. Вона приїхала одразу, як дізналася, що мене заарештували. Не можу сказати, що я зраділа, бо тут вона була в небезпеці.
Я бачила, скільки постів написано про мій арешт, відчула потужну підтримку людей! І серед них було дуже багато співробітників Join UP!, тож я ще раз переконалася, що це дійсно моя родина. Щоб заспокоїти людей, моя донька зробила допис у соціальних мережах, що мене випустили і ми дякуємо всім за допомогу.

Враховуючи ситуацію, я розуміла – нам потрібно якось вибиратися з міста. Того ж дня ми зібрали речі, але не встигли виїхати, бо за мною знову прийшли та арештували повторно. Цього разу вони почали питати, де гроші. Як з’ясувалося – побачили пост доньки, де вона дякувала за підтримку, і були певні, що «підтримка» – це саме про гроші. У їхньому світі немає розуміння, що це може бути і просто добре слово, суспільний розголос, можливість когось обійняти чи віддати те, що у тебе в холодильнику.

Вони почали казати, що я маю допомагати їм проводити мітинги за росію, тиснули: «Давай, вчи гімн». Я розуміла, що ніколи такого не зроблю, не зраджу Україну і для мене вже точно є тільки два шляхи – сидіти і далі тут в казематі чи зробити вигляд, що я з ними погодилася, і тікати з міста якомога швидше. Я удавала, що готова співпрацювати, тож через три дні вони привезли мене додому. Приїхали двома машинами – легковою і вантажівкою, бо знали, що у мене є продуктовий магазин. Ну, і почали виносити з нього абсолютно все.

Військові сказали, щоб наступного дня на 11 ранку я прийшла до міської ради, яку вони зайняли. Отже, часу на втечу було дуже мало, тому о 6 ранку, щойно закінчилася комендантська година, ми з донькою та ще одним хлопцем вирушили в дорогу – я думала, якщо мене знову заарештують, то хоч вони зможуть вибратися.

Як ми вибиралися? Тут нагадаю, що Бердянськ – це, так би мовити, колиска «Азову». Там багато батьків, родичів азовців, до яких вже за наводками почали ходити російські військові. Ми тоді дізналися про лазівку, яка дозволяла цих людей виводити з міста не через пункти пропуску, а полями. І я зрозуміла, що ми теж можемо спробувати так вибратися, і в нас таки вийшло – десь об 11 вечора цього дня я вже була у Запоріжжі. Від мого минулого спокійного та щасливого життя залишилось усього кілька валіз.

Перший день я відсипалася, усе тіло боліло, з’ясувалося, що в мене надламане ребро. Якийсь час я смикалася від кожного скрипу дверей. Та треба було брати себе в руки і щось робити.

Мені почали дзвонити з окупованої території з питаннями, як ми змогли виїхати, просити порад. І я консультувала та допомагала, розповідала, де що ховати (бо російські військові забирали банківські картки, гроші, картки з телефонів, самі телефони перевіряли). Потім почали з’являтися запити на допомогу, адже в Бердянську залишалося багато людей, серед яких тяжкохворі, і нам потрібно було придумати, як доставляти речі на окуповану територію – ліки, дитяче харчування, памперси… Я за той рік стільки всього навчилася, що тепер можу працювати на митниці і точно ніхто нічого не провезе.

Зараз у мене є громадська організація «Рідна стежка», яка допомагає людям. Ми сфокусувалися на кількох напрямках, зокрема відправляли допомогу на окуповані території, але з січня дорогу закрили. І паралельно ми допомагаємо речами, продуктовими наборами, ліками тут у Запоріжжі мешканцям Бердянська, які змогли виїхати. Я постійно подаюся на різні гранти, залучаю всі можливості, адже точно знаю, що не можна зупинятися.

Я не виходила з туризму, бо це дійсно справа мого життя. І незважаючи на те, що зараз я майже весь час витрачаю на волонтерство, у мене багато планів і на туристичну діяльність. Звісно, перші пів року бронювань практично не було. Поодинокі заявки почали з’являтися восени, і я прямо відчувала, як люди виснажились і як потребують відпочинку. Але все одно бронювань було не дуже багато, адже мої туристи або перебували в окупації, або, наприклад, чоловік невиїзний, а жінка з дітьми сама кудись їхати боїться. Та я точно знаю, що моя робота у цій сфері буде затребувана – щойно звільнять Бердянськ, багато хто повернеться до міста. Я переконана в цьому, бо проводила опитування серед своїх туристів. І я розумію, що багато людей приїде в Україну, щоб подивитись наші міста, дізнатись про нас більше.

Туризм – це для мене не просто так, я ним живу, а моя агенція – мені як друга дитина. Тому я не випадаю з туризму, продовжую розвиватись у цій сфері – дивлюся вебінари, оновлюю свої знання про країни, готельну базу. І щойно Бердянськ деокупують, я наступного дня знову відкрию там свою агенцію.

Наша туристична спільнота неймовірна – коли я дала запит у профільній групі, то відгукнулось дуже багато агентів, які зголосилися допомогти. Так ми розмістили в 64 містах борди «Бердянськ – це Україна» здебільшого за рахунок агентів. Бо наша спільнота – це про єдність та підтримку.

Так, ми згуртовані, але у нас попереду ще багато роботи. Наприклад, нам потрібно повністю припинити будь-яку співпрацю з компаніями, які мають хоч якийсь стосунок до окупантів. Тут для кожного з нас буде домашнє завдання. І працювати потрібно не тільки з агентами, але й з туристами. Звісно, є такі агенції, які ні на що не зважають – їм аби заробити, і для них, певно, не є аргументом те, що таким чином вони своїми руками спонсорують війну, але таких небагато. Більшість агентів мають проукраїнську позицію, просто не завжди озброєні інструментами, що дозволяють перевірити компанію.

Ідеально було б скласти такий собі список компаній, які зараз мають російське коріння або не закрили філії в росії, і позначати їх як маркують продукти на упаковках. Але такого маркування немає, тож потрібно знати чіткий алгоритм, як вибирати своїх партнерів, як їх перевіряти. Навіть я не знаю наразі весь цей список і як ідуть справи у цих ТО, тож з початку повномасштабного вторгнення бронюю виключно у Join UP!, бо я впевнена що це надійний партнер і на 100% українська компанія, і що в разі чогось, мені є до кого звернутись. До того ж цей ТО дуже багато зробив – адже у нього є продукт саме для українців з вильотами з Польщі, Румунії та Молдови.