Комунікація з людьми із військовим досвідом, або що не так з “Як ти?”. Поради від психологів

Чи бувало у вас таке, що почувалися ніяково поруч з військовим? Коли не знали, що і як сказати. Як почати розмову. Мабуть, кожен потрапляв у такі ситуації. І їх потрібно не соромитися чи уникати, а навпаки – заглиблюватися та вчитися, адже це тепер невід’ємна частина нашого життя, як особистого, так і робочого. Бо сфера подорожей саме про спілкування.

Тож ми попросили допомоги з цього питання у фахівців з Національної психологічної асоціації: Юлії Подлєснової та Ольги Рябухіної – консультантів з Дивізіону “Військова психологія”та співзасновниць проєкту “Спільність”. Ділимося корисними порадами від професіоналів про те, як налагоджувати контакт і комунікувати з людьми з різним військовим досвідом.

За ці 10 років війни всі українці отримали індивідуальний досвід і зараз перебувають у різних обставинах та станах з особливими тригерами, проблемами і почуттями. Тому, щоб налагодити комунікацію, нам насамперед необхідно зрозуміти, який стан зараз проживає людина. Умовно виділяють 3 світи:

1. Військовослужбовці. Їхній стан – “бій”. Це про “заморозку” емоцій, максимальну зібраність та сконцентрованість, щоб врятувати себе і побратимів та виконати бойове завдання.
2. Цивільні. Налаштовані на емоційність, хочуть розвиватися та смакувати життя. Основна дилема в цьому стані – моральний вибір. Чи припустимо зараз розважатися, отримувати насолоду, поки інші ризикують життям.
3. Дружини, батьки, діти, дотичні до військовослужбовців, ветерани. Живуть життям військовослужбовців, постійно в стресі, стежать за новинами, організовують збори, але при цьому перебувають у цивільному світі. Проблема – відчувають тиск від різниці цих двох світів (військового і цивільного).

При комунікації важливо визначити, в якому стані перебуває співрозмовник, і не висмикнути його звідти, а дати розуміння, підтримку, повагу до досвіду без жалості та знецінення.

Війна і вимушене переселення – це ті обставини, до яких людина адаптується, але які ми рекомендуємо не нормалізувати. Кожен має природні реакції на ненормальні події. Існує ілюзія, що на ті чи інші фактори ми маємо реагувати однакове. Але це не так Проте коли люди відчувають небезпеку, спільною для всіх лишається основна мета – вижити, а поведінка і емоції можуть бути різними:

• усамітнення,
• замкнутість,
• відсторонення,
• роздратованість,
• неприйняття допомоги,
• надмірна пильність.

І це нормально. Людина так діє, щоб зберегтися, і ці реакції не про вас, а про ті стани, які вона переживає. Наприклад, відстороненість може йти від відчуття безнадійності, бо вже були випадки, коли людину не розуміли. Від вас можуть не приймати допомогу через відсутність почуття довіри та безпеки. І це, так само як і надмірна пильність, (особливо серед військових та людей, що пережили травматичний досвід) зумовлено попередніми ситуаціями.

Багато тем зараз стали для українців тригерними. Ми часто не знаємо, кому що болить і якою може бути реакція. Тому рекомендуємо не заводити розмови про:

• політику;
• справедливість чи провину (“Не жалкуєш, що пішов на фронт?”, “Чому досі не поїхали з Харкова?”, “Як ти відпустила його воювати?”);
• втому від війни;
• важкі історії (“Як ви виїздили з Маріуполя?”);
• плани на майбутнє;
• зарплатню військових;
• ситуацію з роботою.

Боїтеся сказати щось не те або ранити людину словом? Обирайте нейтральні приємні теми. Станьте тим місточком до світу без війни. Ось вам кілька ідей:

1. Скажіть, що раді бачити чи чути.
2. Поцікавтеся, що нового трапилося поки ви не спілкувалися.
3. Запитайте, як людина почувається саме зараз. Цим ви конкретизуєте людину і залежно від відповіді можете модифікувати розмову далі. Про що?

домашніх улюбленців,
побут,
їжу,
хобі,
позивні – зазвичай це про якісь живі цікаві історії, і, розповідаючи їх, людина може розкритися.

Багато військових кажуть, що про них забувають. Але часто люди не забувають, а бояться чи не знають, як про них та з ними говорити.

Про загиблих теж потрібно говорити з їхніми близькими, адже найгірше переживати горе самому. А ми можемо дати стійкість, підтримку, світлий сум та згадку про людину, але в тих згадках багато ресурсу, який допомагає пережити втрату.

Важливо під час такої комунікації не забувати і про свій емоційний та часовий ресурс. Адже якщо у вашого співрозмовника немає нікого, кому він міг би виговоритися, то розмова може затягнутися дуже надовго. Тому одразу окресліть свої часові рамки для спілкування. Бо коли захочете зробити це посеред розмови, людина може відчути себе нецікавою і непотрібною.

У вас точно була ситуація, коли турист хотів забронювати відпочинок, але не визначився, куди він хоче, і не міг сформулювати, що він хоче отримати. Тепер розговорити такого клієнта – це завдання із зірочкою. Знову ж таки, через те, що часто ви не знаєте, в якому він стані і який травматичний досвід пережив. Як тут діяти? Іти не через прямі питання, а через історії або моделювання ситуацій.

Наприклад: “Зараз саме маємо круті пропозиції по Іспанії. Тільки уявіть, ви прокидаєтесь у красивих апартаментах, а навколо – лише море та скелясті береги Коста-Брави. Цілий день ви релаксуєте на пляжі, купаєтесь, а потім їдете на вечерю в маленький автентичний тапас-бар, де насолоджуєтесь сангрією під іспанську музику. Або ж інший варіант – колоритна Барселона з її неймовірною архітектурою, шикарними музеями та вічним шумом і фієстою на Ла-Рамбла.” Таким чином ви задаєте можливий настрій подорожі, і туристу уже простіше обирати без необхідності самому щось розповідати.

Або ж можна піти іншим шляхом – моделюючих питань: “Давайте разом пофантазуємо. Хотіли б ви прокинутися серед людей чи серед тиші на самоті? Вам комфортно було б, щоб вас розуміли вашою мовою чи хотілося б абстрагуватися від навколишніх розмов?”

Щоб бути підтримкою іншим, спершу потрібно допомогти собі:

розібратися в якому ви стані,
зрозуміти, що може вас тригерити,
знаходити в собі ресурс,
навчитися відпочивати, зокрема активно.

Не соромтеся звертатися до психологів і бути щирими, якщо хочете допомогти людині, але не знаєте як. Якщо хочете поговорити, але боїтеся зробити боляче. Ми всі проживаємо цей досвід уперше і всі вчимося, роблячи суспільство сильнішим і більш емоційно здоровим.