Сетджеттінг по-українськи: мандруємо місцями зйомок культових фільмів
Частина 2
Скільки разів після перегляду фільму вам хотілося опинитися там, де ходили герої? У цього явища є власне ім’я — сетджеттінг. Це світовий тренд у туризмі, коли маршрути народжуються не з путівників, а з кадрів кіно й серіалів. І цифри говорять самі за себе: звіт American Express* показав, що 64% мандрівників надихнулися відвідати певну локацію завдяки кінематографу, а 61% вирушають у ресторани чи магазини, які з’являлися в кадрі. Нам стало цікаво: а які місця для кінотуризму є в Україні? Спойлер — їх безліч! І з першою частиною вже можна познайомитися.
Ну що, готові до продовження? Ми зібрали для вас новий список українських стрічок і цікавих дестинацій, які точно захочеться побачити на власні очі. Гляньмо, що ж там приготувалося!
Тицяйте на мапу і плануйте свій кіношний маршрут
«Я, “Побєда” і Берлін», Ольга Ряшина (2024 рік, 1 год 44 хв)
“То є Львів — старенький, мудрий, сивий дядько…” — і хоч ця пісня Скрябіна не лунає у фільмі, її все одно хочеться мимоволі наспівувати під час перегляду. А як інакше: стрічку ж знято за мотивами однойменної повісті Андрія Кузьменка. У підсумку вийшло яскраве, як колір тієї самої “Побєди”, роудмуві, що з нотками гумору та іронії зображує українські 90-ті.
Цікавий факт: зйомки розпочалися 2020 року на день народження Андрія Кузьменка — 17 серпня.
Фільмування ж відбувалося в Берліні, Києві, але найбільше локацій кінострічці подарував, звісно, Львів. Жовту “Побєду” можна помітити в кадрі біля багатьох знайомих місць, наприклад: Бернардинського монастиря, площі Ринок чи в Парку культури.
Також деякі сцени були відзняті у дворику міської ратуші, який у фільмі зі львівського перетворився на берлінський.
Окремо варто згадати про саундтреки: 16 хітів гурту “Скрябін”, кавери на які у стрічці виконали відомі українські виконавці — від Джамали та Тіни Кароль до “ТНМК” і “Один в Каное”.
“Дике кохання”, Віллен Новак (1993 рік, 1 год 56 хв)
А як щодо Києва 90-х? У стрічці українського режисера Віллена Новака він постає без зайвих прикрас. Нещодавно звільнений від радянських кайданів, задумливий, осінній — він підкреслює своє хороше, але й не ховає недоліки. Атмосфера фільму доволі тривожна — чи то від тодішніх змін, які принесли вітри незалежності, чи від драматичної історії любовного трикутника, що розгортається за сюжетом.
Під час титрів на початку ми бачимо Києво-Печерську лавру, Майдан та Хрещатик — ще без висоток на горизонті. А далі, протягом фільму, помічаємо безліч інших київських локацій: Андріївський узвіз і церкву, Парковий міст, Театр драми і комедії на лівому березі, Русанівку з набережною, розвʼязку біля моста Патона.
Також у кадри потрапили й деякі навчальні заклади столиці: гімназія №48 на Прорізній та ліцей №128, що неподалік метро “Лівобережна”.
А памʼятаєте руїни будинку на Варязькому провулку, 8-Б? Так от, вони також зʼявляються у стрічці. За сюжетом, колись у цьому будинку жила прабабуся Сьюзен — американки, яка приїжджає навчатися в Київ за обміном. До речі, у реальному житті там свого часу мешкав письменник Іван Нечуй-Левицький.
“Я і Фелікс”, Ірина Цілик (2022 рік, 1 год 32 хв)
Цілик зняла картину за мотивами автобіографічного роману свого чоловіка — письменника Артема Чеха. Ідея з’явилася, ще коли Артем працював над рукописом, тож знахідки для сценарію вплелися і до книги.
Ця історія — про покоління, яке торило свій шлях у злиднях, як уміло. А ще про щось позачасове: як травмовані війною люди шукають себе, шукають, на що спертися, і самі виступають цією опорою. Як народжується перше кохання і химерно плине життя.
Цікавий факт: у фільмі зіграв давній друг режисерки — прозаїк і поет Юрій Іздрик. До зйомок він не читав ані книгу, ані сценарій — просто завчав свої репліки. А монологи вигадував перед камерою.
Тизер фільмували у Черкасах — місцеві вмить упізнають район цукрового заводу. А основна частина роботи над фільмом пройшла у Києві. Складно було знайти локації, яких не торкнувся час, а тим більше — артефакти з 90-х: гаражі, де приймають макулатуру, кіоски з розчинною кавою. Та команді це вдалося! Деякі атмосферні місцини вихопили на ДВРЗ і Гостомельському ринку, мозаїки на стінах — у Пущі-Водиці. Частинку блошиного ринку для зйомок розклали з нуля. І в Житомирі познімали кілька днів: сюжети з парку атракціонів і прогулянки у лісі.
“Мої думки тихі”, Антоніо Лукіч (2019 рік, 1 год 44 хв)
Люди часом не говорять уголос те, що треба — особливо, коли їм боляче. Лишень думають, але як почути думки? Це фільм про пошук мрії, яка, цілком імовірно, десь поруч. А ще про дорослішання завдовжки з життя.
Фільм потрапив до двадцятки найкращих фільмів в історії українського кіно. На сюжет Лукіча надихнула історія друга, який працював фрилансером і якось отримав дивне замовлення: записати звуки української фауни.
Цікаві факти:
- Стрічку повністю фінансувало Держкіно. Спершу події мали відбуватися восени, бо відліт птахів більше асоціюється з еміграцією, про яку мріє головний герой. Але режисеру підказали, що першочергово інвестують у фільми, які зніматимуть раніше. Тож сценарій переробили під весну.
- Найбільше коштів витратили на саундтрек. Зокрема, на використання пісні “Viva Forever” Spice Girls.
Перш ніж робити кіно, команда проїхала маршрутом своїх героїв: Ужгород — Мукачево — ферми Закарпаття — Рахів. Ідеї додали до сценарію, аж тоді почали зйомки: у Києві та фактурних місцях Карпат і Закарпаття. Старт спеціально припасували до цвітіння сакур.
Коли знімали в рекреаційному комплексі Косино, 80% групи жили прямо там, на зйомку виходили в халатах відпочивальників і з гарнітурою у вухах. А готель “Твін Пікс” знайшли у київському ДВРЗ.
«Будинок “Слово”. Нескінчений роман», Тарас Томенко (2021 рік, 2 год)
Класики не говорять високим стилем 24/7 — режисер проштудіював архіви КДБ і знає це достеменно. Виписував найменші деталі: наприклад, що Павло Тичина не носив спідньої білизни, Хвильовий любив пиво з раками, а у Майка Йогансена були дві собаки. Ці елементи життєписів знайшли своє місце у стрічці.
Фільмували у павільйонах та у театрі на Подолі у Києві, а ще на майдані Свободи та у Держпромі — Будинку Державної промисловості у Харкові.
У справжньому харківському будинку “Слово” не знімали: там не зберігся оригінальний інтер’єр, зовні будівля обросла балконами й металопластиковими вікнами. А нині ще й зазнала руйнувань через обстріли.
Цікаві факти:
- Це чорно-біла стрічка, єдиний кольоровий фрагмент тут — сон Миколи Хвильового.
- Приміщення для кіно відтворили за знайденими схемами справжнього будинку “Слово”. Зокрема, інтер’єри квартири Хвильового та потаємну кімнату з величезним апаратом для підслуховування.
- Книжки на стелажах, їжа у сценах в кафе — усе на зйомці було справжнє. Так, якось місцева кішка вдерлася до павільйону, скочила на стіл і поз’їдала з канапок червону ікру.
От і довели: кіно й мандри в Україні — ідеальна пара! Тепер цікаво, що ви бачили наживо та які фільми надихнули на поїздку? А ми зовсім скоро повернемося з новою добіркою!